Іноді складається враження, що українська юстиція функціонує у режимі якогось дня байбака. Усі гучні справи являють собою суцільне дежавю: Генпрокуратура відкриває впровадження, підозрюваний щезає, підозрюваного шукають-шукають-шукають, але так і не знаходять, і впровадження припиняється до кращих часів. Ритуал, блін!
І що характерно, усе законно: і справа формально існує, і ГПУ, начебто, не байдики б’є, і підозрюваний собі гуляє, де йому там гуляється… Коротше, злочин є, а покари немає.
Утім, у нас за що не вчепись – нічого немає. Розпочали справу про розгін Євромайдану – виявилося, що 90% документів знищено. Нам про це, щоправда, Генпрокуратура у особі Залиска повідомила чомусь тільки зараз (як то кажуть, не минуло й року!), але факт залишається фактом: нема документів, і хоч ти лусни. Зате ГПУ урочисто пообіцяла відкрити з цього приводу кримінальну справу. Для постраждалих на Майдані це, безперечно, має бути неабиякою розрадою. Хрін з ним, що нікого досі не посадили, зате ж аж цілу СПРАВУ відкриють! Чергову, тисяча сто шістдесят восьму (тисяча сто шістдесят сім, за свідоцтвом того ж Залиска, вже є).
Гадаю, будь-хто знайомий з українськими реаліями може сміливо закладатися на все своє майно проти кінського кізяка, що винних у знищенні документів не знайдуть. Така у нас країна – ніхто ні у чому не винний. А якщо таки винний – значить, він давно вже за межами країни. Ну, або не за межами (хрін його знає, принаймні, Генпрокуратура не знає точно. Або ж вдає, що не знає, – що у наших умовах цілком однофігствєнно).
Ну, ось вам ще новина. Пам’ятаєте справу проти Коряка та Федчука – великих міліцейських цабе, які розганяли Майдан за наказом великого «сімейного» цабе Клюєва? Нема більше справи. Тобто, звичайно, вона є, але слідство зупинено – через відсутність перед світлими очами Генпрокуратури обох підозрюваних.
Зі справою проти Клюєва, до речі, та ж сама історія. Як йдеться у постанові Генпрокуратури, копію якої надав журналістам представник постраждалих євромайданівців юрист Андрій Петришин, досудове розслідування припинено через те, що «у кримінальному провадженні проведені всі необхідні та можливі слідчі дії, а також всі дії, направлені на розшук підозрюваних Коряка В. В., Федчука П. М. та Клюєва А. П., а їх місцезнаходження на даний час не встановлено». Нема, коротше, у розпорядженні Генпрокуратури ані Коряка, ані Федчука, ані Клюєва. А на нема і суду нема, тому прикриваємо, хлопці, справу, щоб задарма не морочитися…
І знов-таки, що характерно: з точки зору букви закону все правильно. Відкриваємо статтю 280, на яку посилається ГПУ у виправдання своїх дій, і читаємо:
«Коли підсудний ухилився від суду або коли він захворів на психічну або іншу тяжку тривалу хворобу, яка виключає розгляд справи, суд зупиняє провадження в справі щодо цього підсудного до його розшуку або видужання і продовжує розгляд справи щодо інших підсудних, якщо в справі притягнуто до відповідальності декількох осіб. Розшук підсудного, який ухилився від суду, оголошується ухвалою суду чи постановою судді».
Сходиться? Сходиться. Ухилилися Клюєв з підопічними від суду? Ухилилися. Знайти їх не можуть? Не можуть…
Хоча неправда ваша: все ж таки можуть. Принаймні, Федчука: як заявив нещодавно радник голови СБУ Дмитро Тупчієнко, цей достойний добродій непогано почуває себе… у лавах московської міліції. «Федчук на сьогодні, за оперативними даними, вже прийняв російську присягу і є одним з передових керівників Московської поліції», – повідомив Тупчієнко. (З іншого боку, нема чому й дивуватися: за той термін, протягом якого шукали Федчука, не те що до «одного з передових керівників» – до міністра російського МВД дослужитися можна…).
Не сумніваємося, що Валерій Коряк та Андрій Клюєв, де б вони зараз не перебували, теж почуваються непогано. Особливо Клюєв: в Україні його давно вже нема, але дух його з нами. В особі Клюєва-молодшого, якому кримінальне сімейне (як у лапках, так і без) минуле аж нітрохи не завадило пролізти у склад новообраної Ради. Ну а що: брат за брата не відповідає, пришити Клюєву-молодшому наша юстиція нічого не може, так що закон безсилий. І люстрація безсила – врешті-решт, на народних депутатів вона не поширюється. Та що там на народних депутатів – вона й на тих, про кого чітко прописано у законі, не поширюється. Хочете прикладів? «Их есть у меня».
24 листопада Харківський окружний адміністративний суд спокійнесенько відновлює на посаді люстрованого раніше екс-заступника прокурора Харківської області Володимира Суходубова. З якого дива – неясно (резолютивна частина оприлюднена, мотиваційна – так поки і залишається невідомою). На подході і інші: як повідомляє «Українська правда», свою люстрацію вже заперечують через суд екс-прокурор Сумської області Володимир Петров, суддя Окружного адміністративного суду Києва Богдан Санін та судді Київського апеляційного адміністративного суду Ігор Личевецький та Володимир Мельничук. Останні троє позлітали зі своїх посад після того, як 25 вересня Тимчасова спецкомісія з перевірки суддів судів загальної юрисдикції дійшла висновку, що, забороняючи мирні збори з 1 грудня 2013 року по 7 січня 2014 року на Майдані, ця трійця порушила присягу. Не сумніваємося, що на це у них були неабиякі поважні причини, які повністю знімають з них провину (нагадаємо: у нас в Україні ніхто ніколи ні в чому не винний – принаймні, коли справа йде про непростих смертних), і дуже навіть можливо, що їхні позови будуть вдоволені, і опальні трудівники суду і слідства знов повернуться на свої посади. І будуть і далі працювати на благо Батьківщини: забороняти щось незаборонене, зупиняти ще не зупинене, гальмувати незагальмоване…
До речі, з точки зору іміджу, катавасія з відновленням всіх цих «неправедно люстрованих» для нашого правосуддя навіть шкідливіша, аніж історія з неспійманими підозрюваними, ім’я яким легіон. Бо що стосується втікачів, то тут завжди можна кивнути на Росію – мовляв, нічого не можемо зробити, не віддає нам їх клятий Путін (хоча, між іншим, уже навіть серед депутатів Держдуми починає тліти невдоволення зайвою конкуренцією. А от з делюстрацією екс-суддів та екс-прокурорів так красиво все не виходить. «Екси» ж бо тут, в Україні. І суди начебто українські. І закони, за якими ця катавасія відбувається, теж, чорт би їх брав, українські! І кивати нема на кого – не визнаєш же офіційно, що закон у нас і досі те ж саме дишло, яке виключно силою бабла і рухається…
Утім, визнавай не визнавай, а народ у нас не сліпий. Він і без офіційних пояснень бачить, до чого тут йдеться. І не дай боже знов довести його до краю – тоді «смітникова люстрація» видасться просто невинною дитячою забавкою у пісочниці.
Віталій Бережинський, ПІК