До недавнего времени всеми смрадами области занимался Сергей Пивнюк. Так, по крайней мере, говорит гугл, который с именем прокурора по природоохране Пивнюка выдает только страницы о том, как он и где победил смрад.
Однако Пивнюк засветился и в других делах.
Сбушно-прокурорське свавілля, або сафарі по-вінницьки.
Справедливості ради пояснимо, що вирок суду першої інстанції апеляційний суд Вінницької області скасував, а у відповідь на заяву Ю.Левченка прокуратура Вінницької області 23.01.2008 року постанову про „закриття кримінальної справи” проти посадових осіб на чолі з А.Тхоровським вимушена була скасувати та організувати досудове слідство, яке начебто було взяте нею на контроль. Однак з тих пір (тобто протягом двох років) про хід чи результати цього слідства , не дивлячись на численні офіційні звернення заявника та потерпілих, від прокуратури жодної інформації немає.
Розбиратися ж, навіть побіжно, у причинах, що спонукали УСБУ у Вінницькій області виконувати „невластиві функції” та давати оцінку допущеним при цьому правопорушенням, прокуратура Вінницької області не лише не бажає, а робить все можливе, аби зберегти „ честь мундиру”. Хоча , якщо по правді говорити, то поняття честі мундиру досить таки проблематичне, оскільки невідомо чи існує взагалі цей самий мундир у звиклих до „шкурняків, „криш”, дутої статистики та організації благ керівництву „правоохоронців” чи залишилися від нього лише одні брудні труси? . Як би там не було, але в результаті повторного розгляду справи, Староміський райсуд м. Вінниці дійшов висновку про те, що „чекістами” допущена неправильність та неповнота слідства, яка не може бути усунута в судовому засіданні, а тому справу належить направити прокуратурі області для організації додаткового розслідування. Однак, помічник прокурора Староміського району м. Вінниці Сергій Півнюк, втілюючи в життя лінію „по захисту мундиру”, як державний обвинувач, подав апеляцію про незгоду з таким рішенням суду першої інстанції, а апеляційний суд Вінницької області, під тиском організаторів та виконавців кримінальної справи, виніс ухвалу про направлення справи на новий розгляд до суду першої інстанції.
Розглянувши кримінальну справу втретє, Староміський райсуд м. Вінниці, знову дійшов висновку про те, що слідчим в одних випадках неправильно застосовані, а в інших випадках безпідставно не застосовані норми цивільного права, кримінально-процесуального та кримінального закону, а тому справа підлягає направленню прокуратурі області для організації додаткового розслідування у відповідності з правилами підслідності. Тобто здійснення додаткового розслідування не органом спеціального призначення, а органами внутрішніх справ, як того вимагає чинне законодавство. Однак і цього разу пан Півнюк , який підтримував обвинувачення впродовж трьох років на всіх без винятку ( більш ніж 50 ) судових засіданнях , незважаючи на те, що в результаті третього розгляду кримінальної справи в суді першої інстанції, судом не лише не встановлений факт належності незавершеного будівництва приватному підприємству пана Самойленка, а, навпаки, отримані нові докази безпідставності такого висновку, на виконання отриманих вказівок „свыше”, знову подав апеляцію до апеляційного суду Вінницької області з вимогою скасувати рішення місцевого суду та направити справу на новий судовий розгляд у той же суд. При цьому пан прокурор, відстоюючи інтереси пана Самойленка, сам вдався до фальсифікації документів, що носять доказовий характер.
Тиск організаторів і виконавців замовної кримінальної справи, безпосередньо на керівництво апеляційного суду Вінницької області, призвів до того, що апеляційний суд Вінницької області, заслухавши лише представника обласної прокуратури, бо ні підсудний , ні його захист про дату розгляду справи в судовому засіданні не знали, (повістка та повідомлення про дату засідання були вручені на наступний день після розгляду справи в апеляційному суді), визнав за необхідне апеляцію державного обвинувача задовольнити і направити справу на новий судовий розгляд в суд першої інстанції. Незважаючи на таке рішення, Вінницький районний суд, який розглянув справу в четверте, 06.10.2009 року теж виніс постанову про повернення справи прокурору, оскільки встановив, що під час досудового розслідування допущені істотні порушення кримінально — процесуального закону, які потягли за собою загальні неправильні висновки слідчого і прокурора, а відтак унеможливили об’єктивний, повний та всебічний розгляд справи судом, винесення ним законного і обґрунтованого вироку. Більш того суд встановив, що ці істотні порушення призвели до обмеження гарантованих законом конституційних прав обвинуваченого.
Проте і цього разу, інший державний обвинувач – пан Олег Ратушняк, підтримуючи „славні традиції” свого попередника, вчинив подання до апеляційної інстанції з вимогою скасувати постанову суду і направити справу на новий (п‘ятий !?) розгляд справи в суд першої інстанції, оскільки в постанові Вінницького суду, йому не інакше як примарилась упередженість суду (??!!). І це при тому, що судом встановлені факти порушення конституційних прав обвинуваченого, фальшування обвинувального висновку, підробки доказів, свідомого недолучення до матеріалів понад півсотні документів, що мають істотне значення для встановлення істини у справі і т.д. і т.п. !! Ігнорування норм цивільного та кримінально – процесуального законодавства з боку подібного штибу „правоохоронців” вражає. Невже ця братія повністю позбавлена не лише будь яких морально-етичних норм, а й елементарного інстинкту самозбереження? Чи вони уже настільки знахабніли у своїй безкарності, що втратили відчуття реальності і забули в якій системі координат перебувають? Чим , по суті, відрізняються дії цих людців з убогими душами, що рядяться в тогу захисників інтересів держави і під її прикриттям творять свої чорні справи, від дій подібних їм „правоохоронців” з Кіровоградської області, що влаштували під п’яну руку полювання на невинну людину та її вбивство? Хіба що більш витонченими методами знущань над пересічними українцями ….
„Не суд у даному випадку, — розповідає Юрій Афанасійович, — а саме прокуратура впродовж всього майже чотирирічного розгляду справи в суді демонструє упередженість та тенденційність в оцінці матеріалів справи: — саме прокуратурою з відомих лише їй мотивів цивільно — правовий конфлікт між господарюючими суб’єктами приватної форми власності був оцінений як подія кримінального злочину, саме прокуратурою, в порушення правил підслідності , справа передана для здійснення досудового розслідування правоохоронному органу спеціального призначення, до компетенції якого розслідування справ з подібним забарвленням не відноситься, саме прокуратура протягом майже чотирирічного розгляду справи в суді , не дивлячись на відсутність документів на право власності на незавершене будівництво у належного О.Самойленку підприємства, встановлення фактів службового підроблення з боку службових осіб цього підприємства та приховування ними тієї обставини, що це підприємство, не будучи власником предмету спору, спромоглося 02.04.2004 року продати незавершене будівництво по вул. Енгельса 35 за встановленою ним же ціною та отримати передбачені договором кошти в повному об’ємі, намагається будь-що переломити ситуацію на користь належних Самойленку приватних підприємств. Про упередженість саме прокуратури на користь цих приватних підприємств та її намагання неправомірно сприяти цим юридичним особам у здійсненні ними господарської діяльності, промовисто свідчить аналіз раніше поданих державним обвинувачем апеляцій та даного подання, що вирізняються своїми суперечливим та непослідовним змістом”
Характерно, що з приводу фактів службових підроблень та зловживань наданими повноваженнями посадовими особами, що ініціювали кримінальну справу, Юрієм Левченком неодноразово підіймалися питання притягнення їх до відповідальності, однак прокуратура Вінницької області, якій доручалася перевірка цих звернень, незмінно відповідала, що „кримінальна справа знаходиться на розгляді в суді, а тому питання щодо оцінки та законності зібраних доказів у кримінальній справі буде вирішуватися за результатами судового розгляду ”. Конкретної ж відповіді на конкретно поставлене питання, чи вважають органи прокурорського нагляду факти фальсифікації та штучного створення доказів слідчим законними або незаконними Юрій Левченко протягом чотирьох років так і не одержав. Ці порушення залишаються поза увагою не лише прокуратури Вінницької області, яка намагається за будь яку ціну добитися осудження підполковника у відставці, але й Генеральної прокуратури України. Водночас, перекладаючи на суд відповідальність за неусунені прокурором недоліки, що призвели до обмеження гарантованого Конституцією України права обвинуваченого захищатись від пред’явленого йому обвинувачення, прокуратура області відмежовується від іншого, викликаного її діями, порушення прав обвинуваченого, намагаючись перекласти його на суд. Вже зараз можна стверджувати про те, що постановлення судом остаточного рішення у справі, остаточно зафіксує порушення права Левченка на справедливий суд в частині розумності строків (майже чотири роки) її розгляду (ч.1 ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод), які сама прокуратура відтепер називає судовою тяганиною. Отже, підстави для звернення до Європейського Суду з прав людини вже існують .
З іншої сторони, новий ( п’ятий ) розгляд справи в суді першої інстанції , за умови неусунення прокурором відображених в постанові Вінницького районного суду від 06.10.2009 року порушень кримінально-процесуального характеру, які, як зазначала в квітні 2006 року Генеральна прокуратура України „унеможливлюють прийняття у справі остаточного законного рішення” та продовження неправомірного сприяння прокуратурою приватному підприємству „Поділля — Буд” у здійсненні ним господарської діяльності, не дає гарантій недопущення інших порушень прав людини , зокрема статті 7 Конвенції, яка вслід за ч.2 ст. 58 Конституції України і ч.3 ст. 3 КК України утверджує фундаментальний кримінально-правовий принцип „Ніякого покарання без Закону”. Так кого захищає прокуроратура? ЗАКОН, чи „честь мундира”, колишніх очільників Управління СБУ у Вінницькій області, які скерували сфальсифіковану справу до суду і наполягали на арешті свого колеги ? Ці колишні, до речі, безперешкодно та з почестями звільнилися на пенсію і займаються нині милими серцю справами : генерал Кулак на своєму маєтку садить декоративні кущі та активно розбудовує обласний осередок громадського об’єднання „Сила і Честь”, полковник Малиновський рухає створений „непосильным трудом” власний бізнес, а безпосередні виконавці сфальсифікованої справи продовжують рости в званнях та чинах : став підполковником та очолив відділ КЗЕ Ігор Сосновський, дослужився до капітана Юліан Мігаєнко, а начальник слідчого відділу Сергій Пугач, не лише отримав звання полковника, але й , як подейкують „знаючі люди”, зумів „додушити” будівельників „довгобуду” та потайцем від оточення, в першу чергу молодих співробітників УСБУ у Вінницькій області, які роками чекають отримання житлової площі, отримав особисто для себе 3-кімнатну квартиру , на що згоди акціонери цього будівельного товариства не давали. Розмови про необхідність впровадження єдиної скоординованої антикорупційної політики, формування в державі чіткого та узгодженого бачення шляхів подолання такого соціального явища, як корупція, вже набили оскому. Без конкретних дій ця „зубовна напасть” перетвориться на цингу. Бо перш ніж шукати причини тотальної корупції в недостатності нормативно-правової та інституційної бази, тим, від кого це залежить, нічого не заважає організувати якнайсуворіший контроль за виконанням кожним правоохоронним органом притаманних лише йому функцій і найжорсткішим чином відсікати будь-які спроби дублювання чужих. Кожен має звітувати лише за виконання завдань, покладених на нього ЗАКОНОМ. Для тих , хто такі умови затято не сприймає, шлях один: на вихід. В то й на вхід на зону… Роздутість штатів силових структур такому підходу лише сприятиме. Бо саме так можна звести до мінімуму кількість тих, хто звик будь-який праведний закон робити неправедним та добирати чесних професіоналів, робота яких буде справді підпорядкована лише державним , а не особистим інтересам. Інакше Україні ще довго прийдеться знаходитися серед країн з найвищим рівнем корупції у світі.
На захисті чого стоять Управління СБУ та прокуратура Вінницької області — закону, статистики чи „понятій”? Шановні форумчани! Стаття , яка пропонується Вашій увазі, фактично є скороченим варіантом поданої мною, в порядку ст. 95 КПК України, заяви-повідомлення про вчинення злочинів військовими посадовими особами УСБУ у Вінницькій області на ім’я Генерального прокурора України. На жаль, майже як завжди , Генеральна прокуратура України „зіграла в один дотик” і переадресувала заяву одному з тих, хто ці злочини благословив – прокуратурі Вінницької області. Як і слід було очікувати, остання, не спромоглась на щось більш оригінальне, ніж надання банальної відповіді, за підписом начальника відділу Г.Підвербної, про те, що „прокуратурою розглянуте ЗВЕРНЕННЯ…., щодо незаконного , на ВАШУ ДУМКУ, притягнення до кримінальної відповідальності, неповноти та однобічності досудового слідства…. За результатами РОЗГЛЯДУ повідомляю , що державний обвинувач…являючись самостійною процесуальною особою …подавав апеляції. Будь-якої упередженості ним не допускалось. Не встановлено фактів впливу сторонніх осіб на державного обвинувача, а також його можливих корупційних діянь… ”. Навіть натяку про результати перевірки наведених в ЗАЯВІ ФАКТІВ та прийняте на її підставі , передбачене ЗАКОНОМ, підсумкове рішення, в цій відповіді немає . Одним словом відповідь надана в стилі розмови глухого з німим. Звертаюсь до кожного з Вас, незалежно від того хто і яку позицію займає в оцінці стану справ у державі, допомогти, „заблукавшим в трьох соснах” наглядачам за дотриманням законності в країні, виконати вимоги передбачені ст.98 КПК України і винести постанову про порушення кримінальної справи, або виконати вимоги ст.99 КПК України і винести постанову про відмову в порушенні кримінальної справи. Роздруківка всіх Ваших відгуків та порад буде долучена до матеріалів оскарження рішення прокуратури до суду. З повагою Юрій Левченко
Займаючи постійно посади, повязані з виконанням організаційно-розпорядчих обов”язків, військові службові особи Управління СБУ у Вінницькій області: начальник відділу контррозвідувального захисту економіки (КЗЕ) підполковник Ігор Сосновський, старший оперуповноважений цього ж відділу капітан Юліан Мігаєнко, старший слідчий слідчого відділу майор Руслан Сич та начальник слідчого відділу полковник Сергій Пугач, з корисливих мотивів та в інтересах третьої особи – директора приватних будівельних підприємств „Сан-Буд” та „Поділля-Буд” Олександра Самойленка, використовуючи не за цільовим призначенням державні кошти, підсобний апарат, надані їм в службове користування приміщення, засоби транспорту та зв”язку, шляхом підроблення доказів обвинувачення домоглися порушення заступником прокурора Вінницької області Володимиром Сичуком в листопаді 2005 року кримінальної справи по обвинуваченню мене у скоєні злочинів, передбачених ч. 4 ст. 190, ч.2 ст.364 та ч.2 ст.366 КК України.
Їхні безпосередні начальники — полковник Петро Король, полковник Микола Малиновський та генерал-майор Іван Кулак, всупереч своїм службовим обовязкам, злочини, що чинили підлеглі, умисно не припинили. За їхнім наполяганням, кримінальна справа, в порушення закону про підслідність, для проведення досудового розслідування прокуратурою Вінницької області була спрямована слідчому відділу УСБУ у Вінницькій області. Після дворазового продовження терміну досудового розслідування, за умови відсутності потерпілої сторони та застережень Генеральної прокуратури України щодо неможливості винесення законного рішення у справі в силу допущених на стадії досудового слідства правопорушень, під тиском зазначених військових службових осіб Управління СБУ у Вінницькій області, справа була направлена до суду. Знаходячись під впливом „кришуючих” Олександра Самойленка правоохоронців, місцевий суд 20 листопада 2006 року виніс вирок про позбавлення мене волі строком на 6 років, який був скасований апеляційним судом Вінницької області 23.03.2007 року. В процесі повторних розглядів справи судом першої інстанції зясовано, що в процесі досудового розслідування слідчим свідомо не долучено до матеріалів справи понад 50 первинних документів, що мають істотне значення для встановлення істини у справі, в одних випадках неправильно застосовані, а в інших випадках безпідставно не застосовані норми цивільного права, кримінально-процесуального та кримінального закону. Cудом першої інстанції двічі приймалось рішення про направлення справи на додаткове розслідування у відповідності з правилами підслідності, однак завдяки тиску ініціаторів кримінальної справи на апеляційний суд, останній, рішення судів першої інстанції незмінно скасовував та направляв справу на новий судовий розгляд. Четвертий розгляд справи в суді першої інстанції знову увінчався винесенням постанови про повернення справи прокурору для усунення порушень кримінально-процесуального кодексу України, допущених свого часу досудовим слідством.
Проте й цього разу, дбаючи про „честь мундиру”, прокуратура знову направила подання до апеляційної інстанції з вимогою скасувати постанову суду та направити справу на новий (П’ЯТИЙ !!) розгляд в суд першої інстанції. Подаючи матеріали на порушення кримінальної справи до прокуратури Вінницької області про те, що „ Левченко Ю.А., будучи службовою особою… на підставі неправдивих документів, реалізував ВАТ „Автосервіс”… незавершене будівництво, яке в дійсності належить ППБК «Поділля-Буд» і таким чином ….заволодів майном ВАТ „Автосервіс»…., чим умисно скоїв шахрайство…,зловживання службовим становищем… та службове підроблення.. ” , вказані військові службові особи УСБУ у Вінницькій області достеменно знали, що приватне підприємство „Поділля-Буд” ніколи не було і не могло бути власником незавершеного будівництва з огляду на наступне. Незавершене будівництво, про яке йде мова, було розпочате на підставі договору про спорудження 35-ти квартирного будинку по вул. Енгельса 35 від 09 квітня 1997 року, укладеного між ВАТ „Вінницький консервний завод” (скорочено ВАТ „ВКЗ”), як Замовником та приватним підприємством „Сан-Буд”, як Виконавцем. За цим договором, Замовник зобовязався надати під будівництво належні йому земельну ділянку, інженерні комунікації, передати у власність Виконавцю частину квартир новозбудованого житлового будинку , а Виконавець , за рахунок своїх матеріалів та робіт, до липня 1998 року зобов”язався цей житловий 35 квартирний будинок спорудити. Всі дозволи на проектування та здійснення будівництва житлового багатоквартирного будинку отримував Замовник , а Виконавець, демонтувавши та оприбуткувавши в односторонньому порядку належний державі гуртожиток (залишковою вартістю 45 тис грн), незаконно вилучений з статутного фонду ВАТ „ВКЗ” овочевий магазин ( залишковою вартістю 68 тис грн) та автозаправочну станцію, що знаходилися на балансі Замовника, протягом 1997 року спорудив своїми силами лише незакінчений нульовий цикл 35-ти квартирного будинку (незавершене будівництво). Подальше будівництво, в тому ж таки 1997 році ним було припинене, оскільки 27 вересня 1997 року газета „Урядовий кур”єр” ( № 179-180) опублікувала оголошення про початок процедури банкрутства Замовника . Акти виконаних робіт, з зазначенням цінових параметрів робіт та вкладених в незавершене будівництво будматеріалів, Виконавець не підготував, відповідні підтверджуючі документи Замовнику не надав. Після порушення арбітражним судом Вінницької області провадження у справі про банкрутство ВАТ „ВКЗ”, заяви про включення себе до складу кредиторів боржника Виконавець не подав, а тому в список кредиторів включений не був.
Вищевказані військові службові особи УСБУ знали, що 09 лютого 1998 року Арбітражним судом Вінницької області була винесена постанова про визнання ВАТ „ВКЗ” банкрутом , а 18 лютого 1998 року створена комісія по його ліквідації. В силу цих обставин підприємницька діяльність ВАТ „ВКЗ” була припинена і будь-які боргові зобов’язання банкрута перед приватним підприємством „Сан-Буд” визнані такими, що минули. Таким чином, право на повернення вкладених у незавершене будівництво коштів Виконавець втратив. Саме ж незавершене будівництво, залишившись в складі цілісного майнового комплексу ( скорочено ЦМК ) ВАТ „ВКЗ” ввійшло в ліквідаційну масу, реалізацією якої займалася ліквідаційна комісія банкрута. Документи про вилучення незавершеного будівництва зі складу ЦМК на користь третіх осіб, в тому числі ПП „Сан-Буд”, ліквідаційною комісією ВАТ „ ВКЗ” не вчинялися. Військовим службовим особам УСБУ було відомо, що 12 жовтня 1999 року, голова ліквідаційної комісії А.Г. Довговецький, не маючи законних підстав діяти від імені директора ВАТ „ВКЗ” , оскільки підприємницька діяльність ВАТ „ВКЗ” була припинена, а працівники звільнені на підставі ст.17 Закону України „Про банкрутство”, вчинивши службове підроблення, уклав договір № 42 з ПП „Сан-Буд” на спорудження 60-ти квартирного житлового будинку по вул. Енгельса, в якому банкрут виступив Замовником, а ПП „Сан-Буд” Виконавцем. Договір № 42 від 12.10.1999 року не давав жодних підстав для набуття права власності на незавершене будівництво приватним підприємством „Сан-Буд” не лише з точки зору недійсності підпису голови ліквідаційної комісії А.Г. Довговецького, як директора ВАТ „ВКЗ”, але й з точки зору відповідних статей діючого на той час Цивільного кодексу УРСР (1963р), Закону України „Про власність” та інших нормативних актів. Для набуття права власності на незавершене будівництво по вул. Енгельса 35, приватному підприємству „Сан-Буд” потрібно було б укласти з ліквідкомісією договір купівлі-продажу незавершеного будівництва, чого зроблено не було. Сам же факт укладення договору № 42 від 12.10.1999 року свідчить про те, що до моменту остаточного продажу майна банкрута, незавершене будівництво знаходилося в складі ліквідаційної маси. 19 жовтня 2000 року цілісний майновий комплекс, зо всіма активами і пасивами, на відкритих торгах викупила компанія „Ukinvest Development Limited”. Новий власник ЦМК, в числі інших документів, зокрема, отримав й право вимоги боргу приватного підприємства „Сан-Буд”, як Виконавця робіт по спорудженню житлового будинку перед Замовником – ВАТ „ВКЗ”.
Після продажу майна банкрута, в юридичної особи ВАТ „Вінницький консервний завод” належного їй майна не залишилося. Перехід до покупця ЦМК права власності на незавершене будівництво по вул. Енгельса 35 підтверджується низкою документів та матеріалами офіційного листування між створеним покупцем підприємством «Вінницький консервний завод» і приватним підприємством «Сан-Буд». Підтвердженням відсутності претензій на незавершене будівництво у приватного підприємства „Сан-Буд”, зокрема, слугує факт укладення ним договору № 7/1 від 29.01.2001 року на спорудження 60-ти квартирного житлового будинку по вул. Енгельса в м. Вінниці з підприємством „Вінницький консервний завод”, як з Замовником та власником незавершеного будівництва. Цей договір, в зв”язку з припиненням виробничої діяльності приватного підприємства „Сан — Буд”, в подальшому був визнаний таким , що втратив чинність. Саме ці обставини, про що достеменно знали військові службові особи УСБУ у Вінницькій області, лягли в основу укладення мною, на підставі відповідних повноважень від імені підприємства „Вінницький консервний завод”, Генеральної угоди з ВАТ „Автосервіс” від 10.03.2004 року на спорудження 60-ти квартирного житлового будинку , розпочатого і припиненого приватним підприємством „Сан-Буд” в 1997 році . Демонтувавши споруджене приватним підприємством „Сан-Буд” незавершене будівництво, ВАТ «Автосервіс», протягом 2004-2005 років, звів на його місці багатоквартирний житловий будинок, який в подальшому, після приймання в експлуатацію державною комісією, був заселений , в основному, сім”ями військовослужбовців та працівників МНС України. Вищезазначені військові службові особи УСБУ у Вінницькій області достеменно знали також про те, що приватне підприємство „Поділля-Буд”, не надавши жодного підтверджуючого документу на право власності на незавершене будівництво, 02 квітня 2004 року уклало генеральну угоду з ВАТ „Автосервіс” на передачу останньому „незакінченого нульового циклу житлового будинку в м. Вінниці по вул. Енгельса 35”, за якою в повному обсязі отримало передбачені угодою кошти від визначеної ним ціни незавершеного будівництва в сумі 17 000 гривень Знали вони й про те, що в процесі провадження порушеної 02.04.2004 року господарським судом Вінницької області справи про банкрутство приватного підприємства „Сан-Буд”, до суду надійшли заяви кредиторів з майновими вимогами до боржника на суму 2 076 000,00 грн . В зв”язку з тим, що зазначена сума боргу приватним підприємством „Сан-Буд” не була погашена навіть частково, 11.02.2005 року господарський суд Вінницької області прийняв постанову про визнання приватного підприємства „Сан — Буд” банкрутом, а військовий прокурор Вінницького гарнізону порушив кримінальну справу стосовно розтрати приватним підприємством „Сан-Буд” понад 1,5 млн бюджетних коштів, перерахованих йому Головним командуванням Військово-повітряних Сил України на спорудження житла для військовослужбовців.
Тож захищаючи приватні інтереси О.Самойленка, військові службові особи УСБУ у Вінницькій області, шляхом порушення кримінальної справи організували на мене , як одну з ключових фігур поновлення робіт по спорудженню 60-ти квартирного будинку по вул. Енгельса 35, „наїзд”, яким намагалися, з однієї сторони, „реабілітувати” О.Самойленка в очах досудового слідства, а з іншої, отримати необхідні йому кошти. Характерно, що до моменту порушення кримінальної справи її організатори та виконавці намагалися „обкласти” версію мого обвинувачення доказами про те, що так зване незавершене будівництво, начебто належало приватному підприємству „Сан-Буд”. Проте пізніше, очевидно зрозумівши безперспективність отримання коштів приватним підприємством «Сан-Буд», фальсифікатори кримінальної справи визнали більш доцільною версію обвинувачення побудовану на твердженні про те, що власником незавершеного будівництва є інше приватне підприємство – «Поділля-Буд» . Постанови про порушення кримінальних справ по обвинуваченню Ю.А.Левченка від 04.11.2005 року та 14.11.2005 року свідчать, що в цей період досудове слідство «бачило» приватне підприємство «Поділля-Буд» власником незавершеного будівництва як правонаступника приватного підприємства „Сан-Буд”. Постанова ж про притягнення як обвинуваченого від 16.11.2005 року такий висновок слідства навіть конкретизувала — приватне підприємство „Сан — Буд” начебто було реорганізоване в приватне підприємство „Поділля-Буд” 26 вересня 2000 року, а тому , мовляв , і стало власником незавершеного будівництва по вул. Енгельса 35 . Лише через деякий час після порушення кримінальної справи, її виконавці зупинилися на остаточному варіанті визначення власника незавершеного будівництва. На їхню думку приватне підприємство „Поділля-Буд” стало власником незавершеного будівництва на підставі договору купівлі- продажу № 2-Б , який, начебто, був укладений між приватними підприємствами „Сан-Буд” та „Поділля-Буд” 24 січня 2001 року і акта приймання-передачі від 26.01.2001 року. Наявні матеріали свідчать, що до 16 листопада 2005 року даними про наявність договору купівлі-продажу № 2-Б від 24.01.2001 року та вчиненого на його основі акту приймання-передачі від 26.01.2001 року досудове слідство не володіло, а якщо і володіло, то не ризикувало їх „світити” в матеріалах справи з огляду на існування низки фактів та обставин, що вказували на службове підроблення цих документів. Вперше про існування договору № 2-Б від 24.01.2001 року та акту приймання – передачі від 26.01.2001 року , слідчому на допиті 08.12.2005 року повідомила свідок Вікторія Самойленко – дружина О.М.Самойленка та власник приватного підприємства „Поділля-Буд”.
В подальшому, правда, підтвердити ці покази в процесі судового засідання свідок не змогла, пояснивши, що всіма господарськими справами підприємства займалися виключно директори підприємства , а вона особисто нічого не памятає . Однак, саме після допиту Вікторії Самойленко , досудове слідство „дійшло висновку” про те, що приватне підприємство „Поділля-Буд” є власником незавершеного будівництва на підставі укладеного між ними договору купівлі-продажу від 24.01.2001 року та акту передачі від 26.01.2001 року, а не в порядку правонаступництва. Тож достеменно знаючи про службове підроблення посадовими особами приватних підприємств „Сан-Буд” і „Поділля-Буд” договору купівлі-продажу № 2-Б та акту приймання-передачі від 26.01.2001 року, організатори та виконавці замовної кримінальної справи, продовжуючи діяти в інтересах О.М.Самойленка, свідомо пішли на фальсифікацію так званого „Звіту про оцінку майна – 60-ти квартирного житлового будинку (незавершене будівництво), що ( начебто! ) рахується на балансі ППБК „Поділля-Буд”. З цією метою, слідчий Р.В.Сич, 09.11.2005 року, за умови відсутності демонтованого незавершеного будівництва та всупереч вимогам чинного законодавства, яке передбачає проведення в таких випадках будівельно-технічної експертизи, виніс постанову про призначення товарознавчої експертизи, в результаті чого на світ з’вився вищевказаний „Звіт про оцінку….”, а не висновок експерта. Порушивши вимоги Закону України « Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні» стаття 11 якого проголошує, що : «Замовниками оцінки майна можуть бути особи, яким зазначене майно належить на законних підставах або у яких майно перебуває на законних підставах, а також ті, які замовляють оцінку майна за дорученням зазначених осіб. Замовники оцінки повинні забезпечити доступ суб’єкта оціночної діяльності до майна , що підлягає оцінці на законних підставах, отримання ним необхідної та достовірної інформації про зазначене майно для проведення його оцінки », організатори та виконавці кримінальної справи, не маючи жодного відношення до майна та відповідних повноважень від особи , якій це майно належало на законних підставах та не забезпечивши доступ оцінювача до цього майна ( незавершене будівництво той час уже не існувало), підготували текст договору на проведення незалежної оцінки № 70-05-Р з приватною структурою „Вінницький проектний інститут” , в якому УСБУ у Вінницькій області виступило «Замовником» .
На підставі цього договору військові службові особи УСБУ у Вінницькій області залучили до проведення експертизи не судового експерта , а оцінювача., який „відповідної підготовки не пройшов та атестований як експерт певної спеціальності” не був. Підготовлений оцінювачем «Звіт про оцінку майна….» оформили , як здійснену в рамках порушеної кримінальної справи експертизу . Свідомо не повідомивши оцінювача про існування висновку іншої організації про необхідність демонтажу, спорудженого приватним підприємством „Сан-Буд” в 1997 році незавершеного будівництва в повному обсязі, про факт демонтажу цього незавершеного будівництва відкритим акціонерним товариством „Автосервіс” в 2004 році, посадові особи УСБУ, тим самим свідомо ввели оцінювача в оману. В результаті шахрайських дій військових посадових осіб УСБУ у Вінницькій області, оцінювач, помилково вважаючи , що оцінює споруджений в 1997 році обєкт незавершеного будівництва, фактично оцінив роботи та вкладені в будівництво будматеріали відкритим акціонерним товариством „Автосервіс” протягом 2005 року. Як наслідок, вартість неіснуючого обєкта , порівняно з його ціною зафіксованою в генеральній угоді між „Поділля — Буд” і ВАТ „Автосервіс” від 02.04.2004 року , зросла в 25 разів і досягла відмітки 429 641 грн ( з ПДВ — 515 569 грн ) Характерно, що саме результатами цього „Звіту…” керувався директор приватного підприємства „Поділля — Буд” О.М. Самойленко, подаючи заяву на ім”я слідчого Р.В.Сича з проханням долучити до матеріалів кримінальної справи копії позовної заяви „Поділля-Буд” від 25.01.2006 року (!?) до господарського суду Вінницької області з вимогою до ВАТ „Автосервіс” про повернення обєкту незавершеного будівництва або відшкодування матеріальної шкоди. ( у розмірі, який в 25 разів ( !?) перевищував ціну незавершеного будівництва, зазначену ним же, в укладеній ним же Генеральній угоді від імені приватного підприємства „Поділля-Буд” з ВАТ „Автосервіс” від 02.04.2004 року про продаж останньому неналежного „Поділля-Буд” незавершеного будівництва по вул. Енгельса 35).
Характерно, що в ході моєї особистої зустрічі з директором приватного підприємства „Поділля — Буд” О.М.Самойленком, що відбулася в другій декаді грудня 2005 року в присутності іншого директора цього підприємства, колишнього працівника УВС Вінницької області М.І.Фертюка в приміщенні „Елітного більярду” в м. Вінниці по вул. Космонавтів 8, останнім було заявлено, що справа може бути закрита у випадку надання цим особам особисто мною 100 тис доларів США. Приблизно в той же час, з пропозицією щодо „звільнення сина від кримінальної відповідальності на певних умовах” звертався до моєї 88-річної матері один із співробітників УСБУ, який побажав залишитися невідомим. Дещо пізніше, а саме в лютому 2006 року з пропозицією „ урегулювати справу за 25 тис доларів США” до одного із моїх захисників звертався юрист приватного підприємства „Поділля – Буд” С.А.Хоменчук ( рідний брат першого заступника прокурора Вінницької області). Пізніше , в квітні 2006 року, цю ж пропозицію він повторив іншій знайомій мені особі, однак всі ці пропозиції були мною відкинуті. Неодноразово та настійливо радили мені в той час звернутися „за допомогою” до керівництва УСБУ у Вінницькій області довірені особи з близького оточення цього самого керівництва
Слід зазначити, що постанову про порушення кримінальної справи я намагався оскаржити в Ленінському районному суді м. Вінниці. Мою скаргу особисто розглядав голова цього суду , колишній працівник прокуратури Вінницької області І.Ю.Вишар, (приятель заступника прокурора області В.В.Сичука, який виносив постанову про порушення кримінальної справи по моєму обвинуваченню). Як і слід було чекати, 28.12.2005 року І.Ю.Вишар виніс рішення , яким в задоволенні скарги відмовив. Апеляційний суд Вінницької області своєю ухвалою від 02.03.2006 року рішення І.Ю Вишара скасував , зобов’язавши цей же суд, але в іншому складі, розглянути скаргу повторно. Цю процедуру виконував теж колишній працівник прокуратури Вінницької області — суддя А.В.Михайленко. Останній, мотивуючи свої дії тим, що „органом досудового слідства по кримінальній справі по обвинуваченню Ю.А.Левченка розпочато виконання вимог ст.218 КПК України”, 22.03.2006 року прийняв рішення про відмову „в задоволенні скарги на постанову про порушення кримінальної справи”. Неодноразові звернення до центральних структур державних контролюючих органів в м. Києві, як правило, поверталися до прокуратури Вінницької області, яка, не вдаючись до перевірки, подавала в центральні апарати формальні відписки (підготовлені виконавцями кримінальної справи) про законність порушення кримінальної справи та здійснюваного в її рамках досудового слідства.
Лише одного разу Генеральна прокуратура України, безпосередньо ознайомившись з матеріалами кримінальної справи, зробила висновок про те , що під час розслідування кримінальної справи „допущені порушення кримінально — процесуального характеру, які унеможливлюють прийняття у справі остаточного законного рішення” та зобов’язала прокуратуру Вінницької області їх усунути (лист ГПУ № 04/4/1-3503-06 від 05.04.2006 року). Ця вказівка Генеральної прокуратури правоохоронцями області була проігнорована, а накопичені протягом 6-ти місячного досудового розслідування численні порушення Закону, за відсутності потерпілого у справі та доведених фактів корисливості з боку обвинуваченого, не стали на заваді направленню справи до суду з абсурдним висновком про те, що „Левченко Ю.А., будучи службовою особою… реалізував ВАТ „Автосервіс” чужу будівельну площадку і чужі будівельні матеріали, які в дійсності належать ППБК “Поділля-Буд”, і заволодівши майном ВАТ „Автосервіс”, умисно скоїв шахрайство, тобто заволодіння чужим майном шляхом обману, вчинене в особливо великих розмірах , зловживання службовим становищем та службове підроблення ” Безпосередній вплив на розгляд кримінальної справи в суді з метою досягнення вигідного організаторам і виконавцям результату, на рівні контактів з керівництвом судів здійснювали заступник начальника УСБУ у Вінницькій області полковник М.А.Малиновський та начальник слідчого відділу полковник С.В.Пугач. Очевидно планом оперативно-розшукових заходів по справі супроводу кримінального судочинства (ССКС) була передбачена така форма здійснення оперативного супроводу, як безпосередня присутність на всіх без винятку засіданнях суду першої інстанції одного із „розробників” — оперуповноваженого відділу КЗЕ капітана Ю.В.Мігаєнка.
Останній обмежувався не лише своєю фізичною присутністю, але й здійснював негласний аудіозапис судового процесу, проводив інструктаж свідків перед їхнім виступом в суді, підтримував постійний „діловий” контакт з державним обвинувачем та суддею. Поза межами судового процесу, очевидно теж в рамках ССКС, здійснювалося постійне прослуховування домашнього та мобільних телефонів підсудного, „з метою активізації об`єкта розробки” вчинялися телефонні дзвінки членам сім”ї з наклепами провокаційного характеру тощо. Через колишнього колегу по службі, оперуповноважений Ю.Мігаєнко пропонував мені погодитися на винесення судом умовного терміну покарання в обмін на зняття „ Службою пресу”. Отримавши відмову, вищевказані військові службові особи УСБУ у Вінницькій області схилили Староміський райсуд м. Вінниці, в особі судді Л.Ф.Нечипорук, до винесення мені 20.11.2006 року вироку про позбавлення волі терміном на 6 років. За наявною у мене інформацією текст вироку в електронному вигляді підготовлений слідчим Р.В.Сичом та начальником слідчого відділу полковником С.В.Пугачем в приміщенні УСБУ у Вінницькій області . Незважаючи на продовження тиску, апеляційний суд Вінницької області вирок судді Л.Ф.Нечипорук скасував. В результаті повторного розгляду справи, Староміський райсуд м. Вінниці дійшов висновку про те, що досудовим слідством допущена неправильність та неповнота слідства, яка не може бути усунута в судовому засіданні, а тому справу належить направити прокуратурі області для організації додаткового розслідування.
Однак, державний обвинувач, помічник прокурора Староміського району м. Вінниці С.М. Півнюк, виконуючи отримані від керівництва вказівки , подав апеляцію про незгоду з таким рішенням суду першої інстанції, а апеляційний суд Вінницької області, під тиском організаторів та виконавців кримінальної справи, виніс ухвалу про направлення справи на новий розгляд суду першої інстанції. Розглянувши кримінальну справу втретє, Староміський райсуд м. Вінниці, дійшов висновку про те, що слідчий в одних випадках неправильно застосовував, а в інших випадках безпідставно не застосовував норми цивільного права, кримінально-процесуального та кримінального закону, а тому справа підлягає направленню прокуратурі області для організації додаткового розслідування у відповідності з правилами підслідності. Тобто здійснення додаткового розслідування не органом спеціального призначення, а органами внутрішніх справ, як того вимагає чинне законодавство. Однак і цього разу державний обвинувач С.Півнюк, який підтримував обвинувачення впродовж трьох років на всіх без винятку ( більш ніж 50 ) судових засіданнях , незважаючи на те, що в результаті третього розгляду кримінальної справи в суді першої інстанції, судом не лише не встановлений факт належності незавершеного будівництва приватному підприємству „Поділля-Буд”, а, навпаки, отримані нові дані про безпідставність такого висновку, змушений виконувати дані йому вказівки, знову подав апеляцію до апеляційного суду Вінницької області з вимогою скасувати рішення місцевого суду та направити справу на новий судовий розгляд у той же суд.
При цьому, намагаючись доказати право власності на незавершене будівництво у приватного підприємства „Поділля — Буд”, державний обвинувач сам вдався до фальсифікації документів, що носять доказовий характер. Тиск організаторів і виконавців замовної кримінальної справи, безпосередньо на керівництво апеляційного суду Вінницької області, призвів до того, що апеляційний суд Вінницької області, заслухавши лише представника обласної прокуратури, бо ні підсудний, ні його захист про дату розгляду справи в судовому засіданні не знали, (повістка та повідомлення про дату засідання були вручені на наступний день після розгляду справи в апеляційному суді), визнав за необхідне апеляцію державного обвинувача задовольнити і направити справу на новий (ЧЕТВЕРТИЙ) розгляд в суд першої інстанції. Вивчивши матеріали справи та оцінивши обвинувальний висновок, Вінницький районний суд в особі судді О.І. Бондаренко виніс постанову, якою зафіксував істотні порушення досудовим слідством кримінально-процесуального закону ( саме на них свого часу наголошувала Генеральна прокуратура України) і повернула справу прокурору для усунення недоліків. Однак і цього разу, не інакше як обставини непереборної сили, заставили державного обвинувача направити подання до апеляційної інстанції з вимогою скасувати постанову Вінницького районного суду та направити справу на новий ( П’ЯТИЙ ! ) розгляд в суд першої інстанції.
На думку прокурора, при четвертому розгляді справи судом була проявлена упередженість. При цьому , наглядача за дотриманням законів, зовсім не бентежить та обставина, що звинувачуючи в упередженості суд, він таким чином звинувачує в упередженості і Генеральну прокуратуру України, вищевказане розпорядження якої не виконане і продовжує ігноруватися прокуратурою Вінницької області. Існування ж того факту, що не усунені прокурором недоліки призвели до обмеження гарантованого Конституцією України права обвинуваченого захищатися від пред’явленого обвинувачення (досудове слідство пред’явило неконкретне обвинувачення), а майже чотирирічний розгляд справи в суді призвів до іншого порушення прав людини – права на справедливий суд в частині розумності строків розгляду справи в суді, і по цьому параметру, порушення незабаром може стати не лише підставою для звернення до Європейського Суду з прав людини, але й до укладачів книги рекордів Гінесса, не лише не бентежить, а , очевидно навпаки, спонукає наглядача за законністю до вчинення інших правопорушень, зокрема, ст.7 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, якою, як і ч.2 ст.58 Конституції України та ч.3.ст.3 КК України, утверджений фундаментальний кримінально-правовий принцип „ніякого покарання без закону”. Звичайно, можна було б припустити, що дії прокурора продиктовані лише так званими відомчими інтересами прокуратури, яка в підручних засобах масової інформації, статтями на кшталт „Наступниця правоохоронних традицій”, „Прокурорський хліб.. і прокурорський торт”, „Розумні, красиві та сиві” і їм подібними, не стомлюється нагадувати про себе як непримиренного борця з порушеннями закону. Можна було б, якби на шпальти тих же засобів масової інформації не потрапляли і інші статті, зміст яких змушує дивитися на деякі методи роботи „розумних та сивих” більш уважно. Взяти хоча б інтерв’ю з першим заступником прокурора області Олегом Хоменчуком , опубліковане в вінницькій газеті „33-й канал” за 27.12.2006 року під назвою „Керівник одразу знаходить гроші на виплату зарплати, як тільки проти нього порушується кримінальна справа”.
Сам заголовок цієї статті свідчить, що порушення кримінальної справи, керівництвом Вінницької прокуратури, розглядається як один з основних інструментів розв’язання вузла конфліктних ситуацій, які виникають в сфері цивільно-правових відносин. Про текст і говорити годі. Тож чи не тут ховається пояснення діям іншого юриста з шановної родини Хоменчуків – Сергія, який стоїть на захисті інтересів Олександра Самойленка ? Кого ж все таки захищає прокуратура — закон чи „понятія” і скільки постанов потрібно винести судам першої інстанції, щоб прокуратура області дбаючи, не за честь мундира тих, хто сфабрикував справу і з порушеннями кримінально — процесуального закону направив її до суду, а у відповідності з вимогами Конституції України сама стала гарантом від можливих помилок і зловживань? В кінці кінців, чи здатен хтось у цій країні давати належну правову оцінку фальшувальникам замовних справ, які наносять величезні моральні та матеріальні збитки і державі і громадянам України , якщо місцеві „князьки” навіть Генеральну прокуратуру України „имели ввиду” ? Юрій ЛЕВЧЕНКО громадянин України, мешканець м. Вінниці, підполковник СБУ у відставці P.S.Картина буде неповною, якщо не згадати, що в часи вищевказаної судової тяганини, безперешкодно та з почестями звільнилися на пенсію організатори справи генерал Іван Кулак та його заступник Микола Малиновський. Перший, тепер не лише займається розведенням декоративних кущів на власному маєтку, але й веде активну роботу по розбудові обласного осередку громадського об’єднання „Сила і Честь”(!!??), другий — опікується створеним «непосильным трудом» бізнесом. Підвищені в займаних посадах виконавці — Ігор Сосновський став підполковником та начальником відділу, Юліан Мігаєнко — капітаном. Начальник же слідчого відділу Сергій Пугач не лише став полковником, але й, як подейкують знаючі люди, зумів все-таки „додушити” ВАТ „Автосервіс” та „вибити” особисто собі , за відсутності згоди акціонерів, 3-кімнатну квартиру. Коментарі , як кажуть, зайві.
Подписывайтесь на наши каналы в Telegram, Facebook, Twitter, ВК — Только новые лица из рубрики СКЛЕП!